Мірошниченко Єлизавета, 10 клас, Криворізький ліцей «Кредо»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лісевич Ірина Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Для мене, як і для багатьох українців, війна розпочалась раптово — 24 лютого 2022 року, уся моя родина прокинулась від обстрілу воєнної частини біля нашого будинку. Спочатку всі були шоковані й не розуміли, що робити. Моя мама сказала йти чистити зуби, щоб відволікти мене та сестру і вирішити з татом, що далі робити. Перше, що ми зробили — це виїхали з найбільш небезпечної частини міста, як ми тоді вважали, й поїхали до мого старшого брата у центр міста. Так уся родина почала жити разом у маленькій квартирі, замалій для сімох людей, де ми намагалися створити побут, комфортний для кожного.

Я досі пам’ятаю, як було страшно під час першої повітряної тривоги — ми всі швидко зібрались і побігли у підвал. Там вже інші жителі будинку провели вентиляцію, знайшли швидкий вихід та принесли старі непотрібні крісла й чайники — про всяк випадок.

Через 5 днів батьки дозволили нам із сестрою разом із ними виходити гуляти на вулицю. Це дуже допомогло тоді не замикатися в одній квартирі й бачити світ навколо. Новий світ був таким: людей на вулиці — на пальцях порахувати, якщо хтось і виходив, то швидко повертався додому до своїх сімей. З міста виїхали тисячі людей. Батьки вирішували, що робити далі, оскільки просто сидіти на місці було страшно.

Тоді тато вирішив, що мене, сестру та маму потрібно відправити до іншої країни, щоб ми були в безпеці. Найкращим варіантом тоді стала Туреччина, оскільки там жили наші родичі.

Це були дуже довгі чотири місяці мого життя далеко від тата й у невіданні, коли ми повернемось до рідної країни. В середині липня у мого брата народилася друга дитина, і це стало вирішальним поштовхом повернутись до України. Я не розумію, як так вийшло, але мені не було страшно повертатись — я просто хотіла до своїх рідних та у квартиру, в якій жила з народження. Після приїзду я нарешті за довгий час відчула себе на правильному місці. Значущим днем того року став переддень Нового року — ми слухали промову нашого Президента й розуміли, що такого життя, як раніше, у нас більше не буде, і треба вчитися жити в нових реаліях.

У середині літа наступного року наше місто розглядало варіант, щоб діти вийшли навчатися до школи офлайн. Я дуже цьому зраділа, оскільки мені вже набридло сидіти вдома. Але сталась страшна подія. Вперше за довгий час ворожа ракета влучила у житловий будинок — ця подія потрясла все місто.

Ще гіршим удар став тоді, коли з’ясувалося, що в будинку на той час жили друзі моїх батьків, які тільки десять днів тому повернулися з-за кордону. Дивно усвідомлювати, що ще нещодавно ти розмовляла з їхньою дочкою й думала, яка це класна дівчинка, а зараз, на жаль, її немає. Після цього мій тато та його друзі як могли підтримували батька цієї родини, який на той момент був у відрядженні.

Після такої страшної втрати для нашої громади місто, яке потихеньку починало відновлюватися, знову завмерло. Більше ніхто не говорив про повернення дітей до школи. Тепер, коли чую сирену, в перші мілісекунди серце завмирає. Раніше я любила літню грозу й відчувала внутрішній спокій. Зараз, коли йде гроза, сидиш на нервах, щоб не почалась тривога й не сплутати грозу з ударом ракети.

Одного разу я ночувала у тітки разом з її маленькими онуками, і всю ніч йшла гроза разом із сиреною — було не зрозуміло, чи то приліт, чи просто стихійне явище. Тому ми весь цей час просиділи у безпечному місці — про всяк випадок.

Такі реалії нашого нового небезпечного часу. Я дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і всі українці повернуться додому до своїх сімей.