Цирулік Валерія, Чорноплатівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Миколи Новомирського

Вчитель, що надихнув на написання есе — Журавель Валентина Савівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – це завжди трагедія. Це біль, страх, невідомість, але водночас і сила, єдність та надія. За останні майже три роки, що для мене стали 1000 днями війни, я пройшла шлях, який змінив мене назавжди. Це шлях пізнання себе та своєї країни. Він показав мені, хто я є насправді і які сили приховані в мені та моїй нації.

Коли почались перші дні повномасштабного вторгнення, я, як і багато інших, була у розпачі.

Моя рідна земля, мій дім – все раптом опинилось під загрозою знищення. Перший день – це було шокове усвідомлення того, що ми тепер живемо в умовах війни. Ще вчора життя було відносно спокійним, з повсякденними турботами, планами на майбутнє. Але вже сьогодні нас змушують думати про виживання, евакуацію, безпеку близьких.

Перший місяць був для мене випробовуванням. Під гуркіт вибухів я намагалась зберегти віру в майбутнє. Ми з односельчанами допомагали армії, плели маскувальні сітки, збирали гуманітарну допомогу для військових, допомагали з їжею та водою людям похилого віку. Незабаром наше село сколихнула сумна звістка: зник безвісти випускник нашої школи, воїн ЗСУ, наш захисник.

В кінці місяця ми дізнались, що російські солдати безжально вбили Олега Сніжка та його побратима.

Для нас це стало тягарем, з яким ми живемо й досі, але завжди пам‘ятаємо цього щирого та сонячного хлопця, який став на захист України та віддав своє життя за її незалежність. Війна відняла спокій і безтурботність, але подарувала розуміння важливості єдності і взаємодопомоги.

На цьому шляху мене вразила сила українців.

Кожен день приносив нові виклики, але водночас відкривав у людях неймовірну стійкість і віру в перемогу. Звичайні люди – вчителі, медики, фермери, водії – усі стали частиною великого спротиву. Наші воїни на фронті показали, що Україна – це не просто територія на мапі, а нація людей, які готові стояти до кінця за свою землю.

З кожним днем я змінювалась. Страх відступав, з‘являлась рішучість.

Я почала більше цінувати прості речі: світанок, дзвінок від друзів, усмішку рідних. Раніше багато чого здавалось банальним, але війна навчила мене вдячності. Кожен новий день, прожитий в умовах війни, давав нові уроки смирення і сили духу.

На 500-й день війни я відчула втому, але це була втома від нескінченної боротьби, а не від зневіри. Суспільство переживало зліт і падіння, але ми розуміли, що маємо продовжувати боротьбу.

Кожен з нас, на своєму місці, робив усе можливе для перемоги. Багато хто став волонтером, хтось пішов до лав ЗСУ, інші працювали, щоб підтримувати економіку країни. Всі ми разом стали частиною непереможного українського духу.

Сьогодні, на 1000-й день війни, ми втратили ще одну дуже добру та рідну для нашого села людину – Руслана Перепелицю, ветеринарного лікаря. Він був гарним фахівцем, ніколи не відмовляв людям, допомагав та давав корисні поради. А ще Руслан був активним учасником культурно-мистецьких заходів, з почуттям гумору, оптимістом і справжнім патріотом. Коли розпочалася ця безглузда війна, він добровільно став на захист Батьківщини. Але війна забирає найкращих.

Я можу сказати, що цей час зробив мене сильнішою. Я навчилась не тільки боротись, але й любити життя навіть у найважчі часи.

Війна забрала у нас багато, але вона також дала нам щось важливе – розуміння того, що ми є нацією, яка заслуговує на свободу і мир. Ми пережили болючі втрати, але ми також пережили неймовірні моменти перемоги, коли здавалося, що все вже втрачено, а ми все одно знаходили сили продовжувати жити і боротись.

Ці 1000 днів – це шлях, який я пройшла разом з усією Україною. Це шлях від страху до надії, від розпачу до рішучості. І цей шлях ще не закінчений. Ми продовжуємо боротися, вірити в майбутнє і нашу перемогу. Кожен новий день – це ще один крок до того, щоб наша країна знову стала вільною і мирною.