Я пенсіонерка, мені 61 рік. Я постраждала від цієї клятої війни. Бомбили нас з Преображенки, з Оріхова, мене кинуло вибуховою хвилею і я поламала руку. Перенесла операцію, лежала в П'ятій лікарні у Запоріжжі. Я тільки 31-го числа виписалася на реабілітацію.  Поставили мені титанову пластину в плече. Ще болить дуже. 

Син був в Оріхові, а тоді виїхав у Запоріжжя. Зараз він у Запоріжжі з жінкою і двома дітьми. Я поїхала до них і залишилася, а чоловік сидить в Преображенці, бо є хазяйство, корови. Зараз без корови не виживеш. Пенсія у нього 2300, а в мене - 2000.

Я живу в Запоріжжі, на Зеленому Яру. А це думаю, що треба навідатися додому, бо там страшне, що робиться: бомблять, хат немає. Газу немає і не буде, світло - то є, то немає. 

На пару днів приїхала до чоловіка, бо він тут сам. Один одного підтримуємо. Я - чоловіка, він - мене. 

Хочемо, щоб війна і сьогодні скінчилася. Аби скоріше – то було б краще, щоб діти додому повернулися, щоб усе було гаразд. Онук лежить контужений. Чотири лежав у лікарнях в то в Одесі, то в Дніпрі, тепер аж в Бучі - там санаторій.

Хочеться радісного майбутнього, щоб сонечко було, щоб небо було світле, щоб не стріляли. Я хочу, щоб діти, внуки були вдома.