Кислиця Данііл, 9 клас, Обухівська гімназія Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Загреба Галина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це було майже три роки тому… Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року — день, який назавжди змінив життя українців.

Прохолодним жовтневим ранком нахлинули спогади: як все почалося? Був звичайний зимовий ранок. Прокинувшись, я, як зазвичай, хотів збиратися до школи. Але тато й мама чомусь були не на роботі, якісь спантеличені, читали новини.

Не встигнувши нічого в них спитати, я почув гучний вибух. Паніки не було, бо я подумав, що це звичайний грім. Згодом я все зрозумів. Почалася війна.

Про війну я знав лише з фільмів, книжок та з розповідей прабабусі Марії. Ніколи не думав, що колись вона прийде до нас. У світі розвитку високих технологій, штучного інтелекту, мережі Інтернет та багатьох інших досягнень в науці та техніці вирішувати питання вбивством — це ніяк не вкладалося і не вкладається в моїй голові!

Кожного дня я чекав закінчення війни, вірив, що ось-ось цей жах скінчиться і все буде як раніше. Але дні минали, новини були невтішними, люди в паніці покидали свої домівки…

Час минав. Ми повинні були якось жити далі. Поступово почали адаптовуватися та підлаштовуватися під обставини.

Говорять: горе та радість об’єднують людей. Так і українців ще більше об’єднала війна. Ми стали більше вивчати та спілкуватися рідною мовою, вишиванка стала чи не найважливішим вбранням кожного українця.

Ми почали цінувати кожну хвилину життя, кожен момент, проведений з родиною. Навчилися відрізняти звук вибуху від прильоту, від збиття ракети системою ППО, звук ракети від звуку шахеда.

Стали більш дисциплінованими: блекаути навчили нас тримати пристрої постійно зарядженими, робити домашні завдання не відкладаючи на потім — поки є світло.

Життя розділилося на «до» та «після». В один момент ми подорослішали.

Минали дні, місяці… Ми почали допомагати нашим бійцям як могли: донатами, продуктами, речами. Згодом почали повертатися до навчання, ходити до школи, збиратися з друзями. Намагалися максимально жити звичайним життям.

У цьому році я вперше за час війни побував у родичів за кордоном. Перетнувши кордон, перше, що я відчув — це спокій: нема сирен, нема комендантської години, в небі літають мирні літаки, люди посміхаються, неквапливо прогулюються вулицями міста.

Серце стислося від болю: у нас теж так було, навіть краще! Але злий «сусід» забрав це у нас.

Повсякденна метушня навіяла спогади про наше життя до війни, про яке ми, на жаль, забули…

Повернувшись, я зрозумів, що потрібно вірити лише в краще.

Війна обов’язково закінчиться, Україна знову стане мирною та незалежною, бо українці — непереможні!