Перевертень Давид, 8 клас, Балтський ліцей №2 Балтської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куземко Любов Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я - учень 8 класу. Я - українець! За моїми молодими юнацькими плечима вся Україна. Вона, наче мати, окриляє мене, надихає,  підштовхує, направляє, спонукає до підкорення  нових вершин, веде до успіху. Вона мене захищає від бід, нещасть, оберігає від ворогів, застерігає від небезпеки! Чому? Тому, що я - її син, її громадянин!

11 років я любив її блакитне небо, жовті пшеничні лани, жив у мирі, спокої, навчався, мандрував, відпочивав - купавсь у щасті. І ось усе це зруйнувала страшна подія - проклята війна...

Загуділи у місті тривожно сирени, завили собаки, почалася паніка. Сусіди дзвонили у двері, сповіщаючи про небезпеку, розгублено питали поради, деякі бігли до крамниць за продуктами. Гірко плакали бабусі й проклинали цей день, 24 лютого… Ми збирали документи, тривожні валізи, радилися, що робити. Першим опанував себе батько, оголосивши тверде рішення: “Ніхто нікуди виїжджати не буде! У цю страшну годину ми не покинемо свою країну. Ми потрібні своїй державі!” Спочатку був страх, біль, сльози, розпач, але все швидко минуло.  Мама, не роздумуючи, збирала теплі речі, продукти й відвозила в пукти прийому.

Я та члени моєї родини не покинули свою рідну Україну в грізну годину. Хто, як не ми, повинні їй допомогти! Хіба матір у біді покидають? Звичайно, ні!

На те ми й українці, що ми не схожі на інших! Наша сила - в єдності! Наші сім’ї приймають вимушено переселених осіб, допомагають постраждалим, волонтерять. Уся моя родина не стоїть осторонь. Ми відвідуємо благодійні концерти, ярмарки, виставки, турніри, купуємо питну воду для постраждалих, пишемо листи воїнам – постійно підтримуємо.

Від знайомих мама дізналася, що сім’я переселенців шукає житло для тимчасового проживання. Ми, не вагаючись, поселили родину в бабусиній квартирі й в усьому допомагали.

Їх було восьмеро: батько, мати, дорослі дві доньки (чоловіки захищають країну) та четверо дітей різного віку. Найменшій дівчинці було лише два місяці. Немовлятко не розуміло, що сім’я переїхала, а от старші діти дуже сумували за школою, дитсадком, друзями. Найважче було пояснити усе чотирирічному Сашкові, чому він не може спати у власному тепленькому ліжечку. Він постійно плакав, бо хотів додому. Його оченята шукали знайомі предмети, іграшки. Він хотів гойдатись на улюбленій гойдалці, кататись на своєму самокаті. Ця родина стала для нас рідною. Ми допомагали продуктами, одягом, грішми, бавилися з меншими дітьми, старших записали в гуртки за інтересами, спортивні секції.

Моя мама, власниця магазину дитячого одягу, купувала малесенькій дівчинці усе необхідне й часто повторювала: «Чужих дітей не буває».  Потім сім’я повернулась до Миколаєва.

Минуло небагато часу, і батьки вирішили збільшити нашу родину. Тепер у мене є маленька сестричка, яку ми всі дуже любимо. Бабуся каже, що Бог подарував нам це щастя, бо людям зробили добро.

Ми підтримуємо дружні стосунки. Чекаємо закінчення війни, щоб поїхати в гості. Вірю, що скоро війна закінчиться, настане мир, усі житимуть  щасливо!