Акіменко Олександра, 8 клас, Чернівецька гімназія №17 Чернівецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саврій Світлана Вікторівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт, Солдате! Ти мене не знаєш,

Я просто дівчина, живу собі як всі,

В моєму місті тихо, не стріляють,

Але війна торкнулася душі,

Чому пишу Тобі? Бо серце просить,

Бо я так звикла, у віршах думки,

В моїй країні сльози, біль і розпач

І так нестримно пишуться рядки…(Марія Скочиліс)

Як відомо, у житті не буває нічого випадкового. Певно, не випадковою була поява мене на Божий світ у зимовий, холодний день. Я народилась, бо мала право на життя. Вперше в житті, глянувши, я наробила гучного крику на весь невеличкий пологовий будинок. Мама щасливо зітхнула. А тато плакав від щастя, коли я вперше йому посміхнулась.

Мамина любов, ласка, тепло і могутній оберіг бабусині молитви - допомагали мені рости, зіп’ястися на ніжки, пізнати світ.

Першою школою життя у мене був дитсадок. Це перший крок у незнайомий світ колективного буття. «Твори добро, бо ти - людина», часто мені говорила бабуся вустами легендарного Василя Симоненка. Пам’ятаю день, коли мама оповістила, що я вже велика. Адже  маю шість літ. Пора іти до школи. З двома великими бантами на голові, із букетом в руках прямуємо до школи. А там гамірно, грає музика, людей багато…

Під звуки мелодії, під вишитими крилами рушників повела нас учителька в країну, де розквітає слово, де виграє барвами веселки рідна мова.

Життя перегортає сторінку за сторінкою. У школі я дізналася про війну, терор, голод, репресії, голокост. Дізналася, але ніколи не могла б подумати, що моє покоління буде проживати у часи жорстокої війни, яка залишає біль і сльози…

У шкільному вирі я незчулася, як стала дорослою. «… А світ онімів від зла …І діти, раптом, стали дорослі , - До нас увірвалась війна…»     

Під звуки повітряної тривоги, щоб хоч якось опанувати емоції і заспокоїтись, поринаю в теплі спомини дитячих літ, розмаїтті переживання  і враження дитинства, виринають картини: я чекаю маму додому з роботи. Гортаю «Карту тривог» і згадую молитву бабусі. Тремтячими руками переглядаю відео, що випадково потрапило на очі: авіабомби летять на пологовий будинок, а в укритті народжується нове життя, яке сповіщає гучним криком, так як і я колись, на весь світ: «Я МАЮ ПРАВО НА ЖИТТЯ!!!» Бо «Хто з мечем до нас прийде, той від меча загине»(Біблія).

Наша Гімназія №17 (тоді ще ЗОШ №38), активно почала допомагати іншим під час повномасштабного вторгнення. При школі відкрив роботу Волонтерський штаб допомоги переселенцям з інших областей України та Збройним Силам України.

До нас приходили люди і ми їм дарували не просто матеріальні цінності, а продукти, речі…Вселяли надію, що разом ми подолаємо будь-які негаразди. Допомогу до штабу приносили всі небайдужі: діти, батьки, педагоги. Адміністрація закладу, в режимі 24/7, почала співпрацю з волонтерами, меценатами. Ми згуртувалися усією шкільною родиною: сортували продукти, засоби гігієни, консервацію, теплі речі.

Найбільше я запам’ятала діток, які прибували в Чернівці після окупації: в їхніх очах  був відчай, сльози і страх…

Саме з 24.02 ми пам'ятаємо кожен день в найдрібніших деталях. Ми пам'ятаємо, як це лягати спати в одязі. Як швидко бігти в укриття... як в укритті, завмираючи подих, молитися Богові і водночас проклинати окупантів, як боятися за життя рідних і близьких, як прощатися і проводжати на війну, як чекати звістки, хоча б +!!!! Як щоразу вмирати, коли повідомлення недоходять і як оживати, коли світиться в мережі прочитано, як втрачати, збирати всю силу в кулак, як продовжувати далі жити, як навчитися не будувати плани на майбутнє, а жити моментом, бо невідомо, що буде навіть через хвилину.

Пам'ятаю, як же ж швидко билося серце від звуків сирени... здається, що і нині так само... Пам'ятаю перші донати, плетіння сіток... Пам'ятаю перші ракети... Перші звістки про загибель... 

У нашій сім’ї теж була подія взаємодопомоги. Вона об’єднала нашу родину, друзів з інших країн. Мій тато-перевізник. Він перевозив гуманітарну допомогу з Туреччини на Схід України. Щиро вдячні фонду «Українські жінки в Туреччині-група «Гюрем Султан», яка і сьогодні веде активну волонтерську роботу.

Пам'ятаю, як хвилювалася за тата, який був під обстрілами і всього до 10 кілометрів від окупації...

У 2024 році наша Гімназія відчинила свої двері для вихованців найбільшого шелтера України «Місто  Добра». Там проживають: – сироти з евакуйованих інтернатів; – важкохворі одинокі діти; – мами із дітьми, яким потрібен фізичний, психологічний, медичний захист; - ті, хто через бідність не може виховувати дітей і є загроза вилучення дитини до дитячого будинку; – ті, хто втратили свій дім через війну; – ті, хто потерпіли через домашнє насилля; – врятовані тварини, які також потребують підтримки та захисту.

Там працює каністерапія, як спосіб зцілювати дітей за допомогою врятованих працівниками шелтеру собак. Вся допомога в шелтері - безкоштовна.

Місто Добра діє без фінансової підтримки держави чи підтримки інших комунальних бюджетів. Місто Добра побудували серцем. Моя мама-вчителька початкових класів, Акіменко Марина Василівна. Її вихованець з Міста Добра  - Мишко, якого ми всі дуже-дуже любимо. Крім Мишка, є ще й інші дітки, для яких ми - добрі чарівники, бо даруємо їм смаколики, іграшки, тепло своїх сердець... Боляче, що жорстока війна триває, і все більше дітей втрачають рідних, свій дім…

Ця війна пропалила нас наскрізь, ця війна змінила нас. Ми більше не будемо жити по-іншому, так, як жили до. Роки вічної війни мого народу за свободу і незалежність.

Ми не маємо права забути нікого і ніщо, ми не маємо права здатися, опустити руки, не маємо права забути нікого, завдяки мужності кого сьогодні ми живі. Ми всі побачили стільки горя, що тепер нас ніщо не зламає, бо ми незламні, ми єдині, ми сильні і ми вільні були, є і будем, і ніхто не посміє забрати в нас це... Перемозі бути!!!