Дізнавшись про початок війни, Оксана переживала не так за себе, як за маму, яка була в Маріуполі разом із паралізованою бабусею

Я родом з Маріуполя, і вся моя сім’я перебувала в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення. А в перший день війни я була в Києві. Не було зв’язку з мамою три тижні. Ми втратили обидві квартири, і зараз складна ситуація з ними, бо їх збираються відновлювати, роблять якусь реконструкцію, але я не розумію, який сенс, якщо будинку більше 70 років, до того ж - він горів. Ми втратили все житло, все майно. 

Зранку 24 лютого чоловіку подзвонила мати і спитала: «Чого ви спите? Почалася війна». Ми відразу зібрали речі. У нас на той момент було авто, чоловіку з роботи давали. Ми з чоловіком взяли його сестру і ще одного друга і поїхали у Кременчук до батьків мого чоловіка. 

Потім я подзвонила мамі, спитала, як вона, і сказала їй виїжджати. Моя бабуся була паралізована після інсульту, батька в мене немає, а дідусь помер ще до війни. У мами немає автівки, і було нікому їй допомогти. Вирушав останній потяг із Маріуполя, і я сказала, щоб мама викликала таксі - можливо, люди допоможуть бабусю завантажити в машину. Їхав один чоловік і допоміг її вивезти. Але це вже було на початку квітня, мама весь березень була в місті. 

Я домовилась, і вони приїхали до батьків мого чоловіка в приватний будинок, там було місце. Вони приїхали машиною, в якій було повністю скло розбите, машина була посічена. 

Ми деякий час перебували разом у Кременчуці, а потім мама знайшла пільгове житло в Чернівецькій області. Зараз вона мешкає там, платить тільки за комунальні послуги, а все інше – безкоштовно. Я до мами їздила і бачила, що у неї там погані умови, пліснява. 

Я за себе не так переживала, як за маму. Труднощі були, коли три тижні не було зв’язку і я не знала, чи жива вона, що з нею. А потім уже особливо труднощів не було. 

Найбільше мене шокували дві події: коли моє місто знищили, і коли Каховську ГЕС підірвали. Я декілька днів у ступорі перебувала. Мене зараз нічого не дивує і не зворушує. Я відчуваю себе нібито мертвою всередині. У мене відібрали все, відібрали можливість подорожувати. Я подорожувала раніше з чоловіком, а зараз цього немає. І жодних веселощів немає. 

Я втратила роботу. Мене чоловік відправив за кордон зі своєю сестрою через три дні після початку вторгнення. Потім я повернулась і знайшла нову роботу. Моя мама не працює, тому що бабуся лежача. Вона живе в дуже глухому селі, де навіть аптеки нормальної немає. Є якась, але там продають тільки елементарні ліки, а нормальної медичної допомоги немає. 

Я думаю, що війна триватиме ще років 20, а можливо, і більше. Від держави ні я, ні мої знайомі жодної допомоги не бачимо. І немає навіть мови про компенсування втраченого майна чи житла. На мою думку, держава не здатна ні виграти війну, ні компенсувати втрачене постраждалим. У нас немає таких ресурсів, і я ні від кого нічого не очікую. Дають раз на місяць допомогу – дякую, але це дуже маленька частка того, що мені потрібно і що мені могли б дати за нормальної економіки. Я не бачу перспектив для перемоги, але, звісно, очікую її.