Зубкевич Оксана, 1 курс, Галицький фаховий коледж імені В'ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безкоровайна Марія Любомирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все – війна. Скільки ж болю, страху, сліз, смертей та крові несе в собі це слово. Протягом усієї історії людства панували війни аби вирішити конфлікти між народами та державами. Але хто б міг подумати, що це можливо в 21 столітті, коли люди настільки розвинулись, винайшли безліч технологій, а політичні конфлікти і далі вирішують ціною життя простого народу. Руйнуючи села, міста вщент, не лишаючи за собою жодного живого місця. Ще декілька років назад ми не могли б навіть уявити, що таке війна. Як це відчути на собі звуки вибухів та сирен.

Це жахливе відчуття, коли ми читаємо новини і дізнаємося, що кожного дня є загиблі, навіть якщо ми раніше не чули про цю людину, а серце рветься від болю, що ж тоді говорити про тих хто втратив рідних, друзів, що вони відчують в цей момент??? 

Я ще досі згадаю зі страхом початок повномасштабного вторгнення в Україну. Цей день коли мама забігла в кімнату і сказала ці жахливі слова: "Доню, розпочалася війна!" З двору доносилися звуки вибухів, світ навколо мене завмер в передчутті, що ж буде далі? Я можу впевнено сказати, що ця подія залишила свій відбиток у житті кожного українця.

В цьому есе я хочу розказати історію моєї сусідки по кімнаті, яка своєю життєвою розповіддю вразила мене до самої душі.

На момент повномаштабного вторгнення вона перебувала в своєму рідному селі Чорнобаївка Херсонської області. Вже через кілька днів окупанти прийшли до їхньої домівки, адже дізналися, що її батько працює поліцейським. На превелике щастя вони не чіпали її, маму та сестру, тому що бували звірські випадки, коли ці нелюди жорстоко розправлялися з простими жителями. Троє озброєних людей в формі схопили її батька, нанесли йому декілька ударів та погрожували смертю. Але завдяки кмітливості, її батько переконав їх, що справді працював в правоохоронній діяльності, але через особисті обставини був змушений покинути роботу і вже, як два роки він не поліцейський.

Через деякий час її родина вирішила покинути свою домівку, бо мама була вагітна, а народжувати в таких обставинах дуже небезпечно. Найважче, це було покинути окуповану територію, адже кожний момент міг стати для них останнім.

Далі вже було легше, тому що організовувалися зелені коридори, їм надали певну допомогу: ліки, засоби гігієни, одяг та їжу. Коли вони переїхали, люди, які дізнавалися про їхню історію всіма силами їм допомагали. Ця підтримка вплинула на їхнє сприйняття людяності, наскільки ж український народ щирий і вміє співчувати чужому горю та допомагати людям, яким війна зламала усе життя.

Вже пройшло три роки після повномасштабного вторгнення. Але ми не повинні забувати, що війна триває.

Кожного дня військові боряться, гинуть за життя кожного з нас. Тому ми маємо всіма своїми силами молитися за Захисниць та Захисників, які боронять наші кордони і нас з вами. Майбутнє залежить від наших вчинків. Нам потрібен Мир! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!