Морозюк Софія, 10 клас, Комунальний заклад  загальної середньої освіти «Луцький ліцей №14 імені Василя Сухомлинського Луцької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудницька Ольга Борисівна

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Здається, дуже важко вплинути на свідомість, думки та пріоритети людей, проте війна змінила українців назавжди. Мрія стала у всіх спільною. Ми думаємо про одне: як вистояти, уберегти себе та родину? Початок повномасштабного вторгнення застав мене раптово. Внутрішнє чуття підказувало, що буде лихо, але мозок не хотів у це вірити та приймати нову реальність. Я намагалася підтримувати рідних у селі, куди батьки мене відвезли  24 лютого. Це було до того,  як дізналася про звістку, що змінила моє життя: тато пішов воювати.

Що було на душі? Невимовний, безкінечний страх… Декілька днів провела ніби в заціпенінні: лежала в ліжку, плакала та дивилася в нікуди.

Згодом почала розпитувати дядька, який служив в АТО, а на початку повномасштабного вторгнення пішов у лави місцевої територіальної оборони, про службу, армію, завдання, які він виконував на Сході. Бували хвилі розпачу та заперечення… Тоді просто хотілося обіймів батьків та підтримки від рідних. В один з таких моментів я зрозуміла, що пора повертатися до реальності, бо підтримка потрібна не лише мені.

Фотографії тата у формі дивували, але давали надію та віддалену опору, яка допомагала триматися.

Українці мають особливість гуртуватися в часи великої біди. Усвідомлення себе частинкою великої спільноти стало для мене поштовхом, аби взяти себе в руки та почати діяти. У квітні 22-ого повернулася до Луцька, тоді й долучилася до волонтерського штабу для переселенців, які змушені були покинути рідний дім. Спочатку допомагала в дитячому  відділі: розбирала  пакунки з гуманітарною допомогою - речами  та  іграшками. Зізнаюся: не люблю дітей, особливо  коли вони кричать, вимагають щось від батьків. Можливо, тому, що не маю молодших братів чи сестер. Та побачивши першого відвідувача, я змінила свою думку. Тихий, спокійний хлопчик з сім’ї, якій вдалося виїхати з Донеччини. Він не галасував, а уважно роздивлявся все, що я йому показувала. Обережно, навіть боязко взяв маленький автомобіль та почав гратися ним.

Його мама увесь цей час спостерігала, а потім по її щоках потекли сльози. Як я згодом дізналася, у них непроста історія: син тяжко переживав ті події та переїзд. Саме в Луцьку через деякий час він почав знову усміхатися.  

За час волонтерства я бачила різну допомогу, яка надходила для українців. Нерідко переживала змішані почуття болю, образи та сорому: деякі речі  зіпсовані, одяг з  дірками, іграшки старі та брудні. Таких коробок було мало, але осад вони залишали чи не найбільший. Для когось це просто сміття, а для наших людей, які втратили все, ці речі були необхідними.

Велику кількість гуманітарної допомоги вдалося зібрати власними силами по всій Україні.

Під час волонтерства я зустрічала різних людей, переважно це  переселенці  зі східних областей. Деякі ставилися до нас упереджено та з недовірою, але більшість були добрими, із засмученими очима, вони щиро раділи будь-якій допомозі. Найбільше мені запам’яталася одна жінка похилого віку. Не знаю, звідки саме вона, але  її місто було окуповане. Жінка двічі переїздила, тікаючи від війни. Вона була спокійна, не поспішала щось просити чи обирати. Волонтери взяли  ініціативу у свої руки, і жінка була вражена тим, скільки речей ми їй подарували. Вона говорила з нами, але погляд був сумний та задумливий, щоразу починала плакати, коли згадувала рідний дім. Ця жінка заходила до нас ще декілька разів, пила чай, розповідала історії. Я спостерігала за цим з усмішкою, але серце краялося від думок про її окупований дім.  

Насправді  моменти, коли люди дякують тобі за прості побутові речі та плачуть, дають справжнє уявлення про ціну твоєї допомоги та тих зусиль, які ти докладаєш. Це тримало мене та змушувало думати про свої вчинки та дії до повномасштабного вторгнення, аналізувати їх.  

Чомусь до 24 лютого 2022 року я товаришувала з людьми, котрим було байдуже до всього, що відбувалося, які хотіли жити та вчитися десь там, але не в Україні, слухали російську музику, бо війна здавалася чимось далеким, моментами це перекидалося й на мене. Проте той страшний день змінив увесь мій внутрішній світ, думки та свідомість.

За останні три роки мені вдалося відвідати різні заходи, здружилася зі свідомою молоддю.

Побувавши на Європейському молодіжному парламенті( EUROPEAN YOUTH PARLAMENT, 6th School session of EYP Ukraine ), я познайомилася з дівчиною, яка активно записує інтерв’ю про українську культуру, займається волонтерством і зацікавлена в популяризації нашої мови, як зброї проти пропаганди ворога. У Луцьку діє дебатна ліга, де одна з тем для обговорення стосувалася ветеранів. Тоді ми дізналися багато про проблеми,  з якими стикаються  військовослужбовці, зокрема це комунікація з людьми та труднощі з адаптацією до цивільного життя. Тепер дебатери намагаються поширити таку інформацію  серед однолітків та вчителів.

Те, що тато служить, змушує дивитися на світ під іншим кутом. Він уже два роки перебуває в зоні бойових дій. Розлуку переживати все важче й важче.

У такий час починаєш цінувати кожне повідомлення, яке отримуєш, коли в нього є можливість написати. Хоч тато не поруч, але я відчуваю його підтримку та турботу про мене. Уявіть, що ви прокинулися вранці, біжите на кухню, щоб обійняти батьків, та враз розумієте, що там лише мама, вона дуже старається усміхатися, але очі її серйозні… У такі моменти підтримують люди, які переживають схожий досвід. Насправді це важливо, бо спілкування дає силу відкритися тим, кому важко говорити, не треба багато слів, аби описати свої почуття, потрібна лише щира увага та розуміння.

Вважаю, що сила українців, як нації в тому, що ми готові підтримувати, співчувати та об’єднувати сили проти ворога, ми всі стаємо, як сім’я, не задумуючись, хто звідки чи які в кого статки.

Це відчувалося на початку повномасштабного вторгнення, коли всі робили «коктейлі Молотова», надавали прихисток тим, хто втратив дім, плели сітки, збирали гроші на армію, а також зараз, коли дбають про родини загиблих, підтримують ветеранів,  пропагують  українську  культуру та мову у світі.   

Тож війна – це страшна річ, що розділила моє життя та життя інших українців на «до» і «після», але й зробила всіх сильнішими. Зараз я цікавлюся історією, культурою рідної країни та бачу своє майбутнє в захисті держави та громадян:  у суді чи на фронті. Я не мовчу, коли чую російські пісні чи наративи, готова відстоювати нашу свободу. Це есе дало мені можливість усвідомити свою сутність та висловити власні переконання.  І знаєте, писала я його у формі свого тата, тримаючи в руках  шеврон, на якому викарбувані слова: «Слава Україні!»