Сім’я виїжджала з Маріуполя разом із чотиримісячною дитиною. У них на очах рашисти розстріляли людину з татуюванням, і ввічливо спитали, чи не налякали, бува, їхню дитину 

Ми з чоловіком жили в Маріуполі у будинку з його батьками. До війни там народилась наша донька, і коли їй було чотири місяці, почалась повномасштабна війна. 

У перший день ми прокинулися від вибухів о п’ятій ранку, злякалися дуже. Декілька днів прожили в будинку, потім чоловік нас із дитиною вивіз до свого товариша в інший район міста, там нам здавалося безпечніше. Свекруха залишилася зі своїми родичами, з сестрою і батьками в будинку. Ми на той момент уже виїхали у район Ілліча. 

3 березня в нас зникло все: світло, вода, газ, і тоді до нас переїхали мама і всі родичі чоловіка. Ми потім переїхали в іншу квартиру, до родичів чоловіка по лінії його тата. І там уперше був приліт у двір будинку, де ми перебували. 

Ми з малою прожили декілька днів у підвалі. Дитина маленька, чотири місяці, у неї коліки - вона кричить на весь підвал. 

Було дуже страшно, коли ми вилізли звідти вперше. Було дуже багато згорілих автомобілів. Потім ми знову переїхали в іншу квартиру - нам її знайомі дали, щоб якось розміститися. Там ми досиділи до 26 березня. Якби не чоловік, то я не знаю, що б ми робили! Він узяв на себе всю відповідальність. Моє завдання було – годувати груддю, щоб не зникло молоко. Це було важливо, тому що чотиримісячні діти іншої їжі не їдять, а суміші робити зовсім важко в таких умовах. 

Чоловік бігав по воду, по продукти. Усі намагались якось дістати продукти. Нам у цьому плані щастило, але потім прильоти ставали все ближчими. Коли в нас з’явилася тріщина від вибухової хвилі на склі і стали закінчуватися продукти, ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Ми зрозуміли: якщо не виїдемо, то війна дійде до нас. 

Нам вдалося покупати один раз дитину в тих умовах. Чоловік мій знайшов у магазині металеву тару, в яку пиво розливають, ми в ній нагріли воду, і я там же покупала дитину. Ця тара тримала тепло і гріла нас. 

Чоловік забрав із відкритого секонд-хенду вішаки, і ми зробили з них намет, щоб усередині трималося тепло і дитина була в теплі. 

26 березня ми виїхали. Коли виїжджали, довкола було повно рашистів. Було багато блокпостів, і на одному з них при нас убили людину за татуювання з українською символікою. І коли сталося це вбивство, одна мерзота спитала: «Ми не налякали вашу дитину?». Було багато блокпостів, але ми доїхали до Запоріжжя. 

Нам пощастило, тому що в Запоріжжі почалась комендантська година, а ми останні були біля міста Оріхова. Там збирали людей, які хочуть доїхати до Запоріжжя.

В супроводі поліції нас доставили в Запоріжжя. Там ми вперше за ці місяці відчули, що таке гаряча вода. 

Нас поселили в дитсадочок, там ми декілька днів побули. Потім вирішили поїхати в Кривий Ріг - у моє рідне місто, до моєї мами. Ось так ми тут опинились. 

У батьків чоловіка в Маріуполі - рідний дім, і вони не можуть додому повернутися. Усі родичі хочуть відвідати могилу батька мого чоловіка, вона там залишилася. Всім переселенцям доводиться починати життя спочатку. Мені 25, а нашим батькам – 55, і їм це вже дуже важко зробити… 

Мені особисто донька допомагає знаходити стимул для життя, знаходити в цих подіях щось гарне. Вона нас радує. Якби не донька… У мене навіть були суїцидальні думки. Наша малеча стала для нас усіх дуже гарною мотивацією. Боляче, коли щось згадуєш із минулого життя. Ніби не з нами все це відбувалося…