Мирошниченко Максим, 9-а клас, Кременчуцький ліцей №4 "Кремінь"

Вчитель, що надихнув на написання — Плоха Віра Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Іноді, споглядаючи на небо, я згадую той день, коли все почалося. Цей день, ці почуття, це відчуття якоїсь інакшості, паніки...

Тоді я, як і завжди, прокинувся зранку й почав збиратися до школи, коли до кімнати заходить мама й каже: «Максиме, не збирайся: у вас поки що дистанційні уроки будуть». Я здивувався, оскільки школу щойно відкрили після карантину. Переглядаючи класну групу, я зрозумів, що не в одного виникли запитання. І тут класна керівничка пише: «Діти, ви зовсім не читаєте новин? Почалася війна».

У цей момент життя відчулося таким холодним, дивним... Здається, це відчуття й не зникло.

Зараз воно просто трансформувалося в щось звичне.

Ми вирішили залишитися вдома. М'яко кажучи, було неприємно, особливо коли сирена звучала по декілька годин підряд. Новини про влучення ракет у цивільні будівлі, окупацію територій, тривале виття сирени та розуміння, що це лише початок, – усе це вже давно є невід'ємною частиною порожнечі, у яку я потрапляю навіть при малесенькій згадці про щось негативне, пов'язане з війною.

Порожнеча стала моїм вірним супутником. Через неї вже третій рік відчуваю лише одним днем. Це той випадок, коли динамічне, повне різних барв життя перетворилося на пекельну монотонність. Мабуть, це ще одна особливість війни.

В одних вона забирає життя, в інших – дах над головою, а в тих, кого, на щастя, оминула така доля, війна забрала відчуття живого та справжнього.

Час лікує, проте шрам залишиться на все життя.

Минула тисяча днів, відколи

Росія вторглася до нас та перетворила наше життя на пекло.

І хоча зараз ми пристосовані, загартовані, але війна не закінчилася. Саме тому ми зобов'язані й надалі допомагати армії всім можливим, оскільки ніхто в житті не захоче, аби до цієї тисячі додалася наступна. До того ж, здається, забуті відчуття справжньої радості та повного спокою також час повертати.