Камишніков Максим, 10-А клас, комунальний заклад "Харківський ліцей №168 Харківської міської ради"
Учитель, що надихнув на написання есе – Прощай Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія починається з 24.02.2022. Вранці я прокинувся від того, що мене розбудила мама й сказала, що почалася війна.

У цей день у нас закінчилася їжа та вода. Нам довелося стояти в дуже великих чергах для того, щоб хоч щось купити. Поки ми чекали, було чутно, як десь їдуть танки.

Було дуже страшно. Коли ми повернулись додому, я не знав, що робити, як можна врятуватися.

Наступні дні ми провели в підвалі. У перший день із нами були друзі, а на наступний вже були тільки ми двоє. Їжа потроху закінчувалася. 2 березня нас покликали до шкільного підвалу, де нам дали буханець хліба та ковбасу. Моя мама віддала це все мені, тому що вона не хотіла. Саме цієї ночі по нашому місту пройшлися авіаудари. Це була найстрашніша ніч у моєму житті.

3 березня ми з батьками виїхали з Харкова. У квартирі, на жаль, залишилася наша кішечка. Йти за нею було небезпечно.

Виїжджаючи з міста, я дивився у вікно та бачив зруйновані будинки та супермаркети, поламані дерева, сіре небо. Мама плакала, тато всіх заспокоював.

Ми приїхали до моєї тітки в село. У нас не було змінного одягу, теплих речей, їжі. Головне – тут було тихо, і я за стільки днів зміг заснути.

Мені приснилася кішечка, яка залишилася в квартирі. Вона залізла на підвіконня, дивилася у віконечко і щось нявчала, ніби гукала нас додому.

Минув тиждень, другий, третій, четвертий. Тато, ризикуючи життям, поїхав до Харкова, щоб взяти в квартирі наші речі. Ніхто вже не сподівався, що кішечка Мурка жива, бо цілий місяць без їжі та води вона знаходилася в квартирі. Але на наше щастя Мурка вижила, хоча була страшенно худою. Для нас вона справжня героїня!

Війна продовжувалася. У Харківській області залишатися було небезпечно. Тому ми прийняли рішення виїхати за кордон.

Полтава. Львів. Краків. Варшава. Люблін. Вісім місяців ми з мамою прожили в Польщі. Було тихо, безпечно, але душа рвалася додому, на Україну, до рідного Харкова.

У грудні 2022 року ми повернулися на Батьківщину.

Зараз я живу в рідному місті, навчаюся дистанційно в улюбленому ліцеї, спілкуюся зі своїми друзями, допомагаю захисникам та захисницям України, займаючись волонтерською роботою.

Живу, мрію, сподіваюсь, що війна скоро закінчиться і всі українці об'єднаються для відновлення своєї держави.