Глухенький Іван, 10 клас, ліцей “Престиж”

Вчитель, що надихнув на написання — Лозбина Альона Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Чесно кажучи, ця дата здається водночас близькою і такою далекою. За ці два роки я суттєво змінився, як і українське суспільство загалом. Що ж такого сталося зі мною за ці, майже 1000 днів?

Почнемо з 23 лютого, день, до того як все почалося. Це був приємний вечір, який я проводив в компанії своїх кузенів. Вони в нас гостювали, так як їхні батьки пішли на комедійне шоу. Я був трохи занепокоєний новинами, але сприймав це несерйозно, припускаю, як і багато інших 13-літніх хлопчиків. Вже було доволі пізно, кузени поїхали додому, а моя сім’я готувалася до сну. Перед тим, як лягати спати, я перепитав в тата чи все добре. У відповідь на що, він мене запевнив, що немає про що турбуватися. О четвертій ранку мене розбудили, зі словами: «Швиденько вставай, почалось». Я вдягнув те, в чому зазвичай ходив в парк: кросівки, спортивки і яскраво-червона куртка. Ми швидко сіли в авто і поїхали… Я чітко пам’ятаю, як переїжджаючи через Шулявський міст, я думав про геометрію, і чи пишемо ми сьогодні контрольну. Було відчуття шоку, приблизно, як щойно розбите коліно, яке ще не почало боліти.

Наступний тиждень, я з мамою і сім’єю дядька провів на Закарпатті. Мій тато на другий день вирішив вступити в тероборону, але йому не вдалось доїхати до Києва, так як на той момент мости вже були підірвані.

Він був вимушений зупинитися в Житомирській області, де вже й доєднався до ТРО. На диво, на тому ж блокпості був і його однокласник.

З того моменту почалося моє світове «турне».

Відтоді я побував в трьох країнах як біженець. І в двох, як учасник громадської організації або благодійних програм.

Мої поїздки, як біженця закінчилися на першому році війни. Дебютною країною стала Польща. Там я відвідував місцеву школу, а проживав в маленькій кімнатці, яку мені з мамою виділив її колега по роботі. На щастя, я вивчав польську раніше і тому міг майже безпроблемно там навчатися.

Я б себе тоді назвав «сірою мишою». Я не намагався привертати уваги, не говорив, поки до мене не зверталися. Єдина людина з якою я товаришував, була дівчинка з Полтавщини, але наше спілкування закінчувалося разом із перервою. 

Провчившись там 2 місяці, ми повернулись додому. Я був неймовірно радий бачити рідних і близьких.

В той момент я зрозумів, що залишився без друзів, так як для мене стала важливою їхня позиція щодо війни. Найважливішою подією за ці 1000 днів я б назвав саме те, що мало трапитись наступним. В листопаді моя подруга запропонувала поїхати разом в табір для підлітків, який був спрямований на розвиток і психологічну підтримку дітей під час війни. Не миттєво, але я погодився. На диво, я пройшов творчий відбір, хоча до цього я ніколи не писав ніяких творів поза школою. Це був неймовірний тиждень, який ми провели в Польщі, в заміському маєтку. Там був гурток філософії, який мені дуже сподобався. Навіть досі нотатки з нього продовжують мене штовхати на роздуми. Там я познайомився з цікавими людьми, які стали потім моїми друзями. Після повернення, вони відкрили для мене Київ по-новому. До повномасштабного вторгнення, я майже не гуляв містом і абсолютно не звертав уваги на вулиці. А після повернення, немов відкрив очі. Відтоді, складно знайти вихідні, на яких я не був на Золотих Воротах чи на Рейтарській.

Наші стосунки з подругою перейшли на новий рівень — ми стали парою. За наступний рік я суттєво змінився. Стосунки розвинули в мені моральні якості, так званий «компас», а друзі надихнули на нові інтереси та хобі. Це був поступовий розвиток, але безупинний і масштабний.

Почав цікавитись політичною ситуацією в країні та намагався волонтерити. Першим вдалим проєктом стала поетична спілка, яку ми організували з друзями. Нас було троє, всі ми писали власні твори — хто поезію, хто прозу.

З часом ми зрозуміли, що ми не одні такі, але багато людей чи то соромляться ділитися своєю творчістю, чи просто не хочуть. Так зародилася ідея проведення поетичних вечорів для підлітків. 

Згодом ми надрукували нашу першу збірку у шістдесят примірників і всі продали за кілька днів! Виручені кошти передали на допомогу ЗСУ. Я й досі не можу повірити й усвідомити те, що я до цього причетний, і ми змогли такого досягти.

Певне духовне зростання й дорослішання продовжується. Нещодавно відвідав свою першу акцію Free Azov, і зрозумів, що це точно не останній раз.

Війна продовжується. І мій шлях у ній теж...