Мій будинок у Маріуполі стояв прямо на трасі, яка веде на Ростов та Таганрог. Саме з того боку наступали російські війська, і моє житло опинилося під постійною загрозою. Коли розпочалася війна, моя подруга запропонувала мені переїхати до неї в інший район міста. Росіяни почали поступово оточувати Маріуполь. Я поїхала до подруги, і ми провели багато днів у підвалі багатоповерхового будинку.

Обстріли були нестерпно сильними, щодня — без перерви. Не було ні світла, ні води, ні газу. Ми грілися чим могли, виживали, як уміли. Їжу знайти було майже неможливо, але іноді нам вдавалося роздобути щось, і ми протрималися. Майже три місяці я прожила під постійними обстрілами. Не знаю, яким дивом я вижила, та вижила. Виїхати з міста не вдалося. Я якийсь час жила в окупації. У травні ситуація трохи покращала: вже ходив транспорт. Я змогла доїхати автобусом до свого будинку — того самого, з якого виїхала в перший день війни і який так і не бачила після цього.

Коли я приїхала, побачила: мого будинку більше нема. Будинок зруйнований, обстріляний. Рідного куточка, де минуло стільки років, не існує. Але найважливіше – я дуже хотіла дізнатися, що трапилося з моїм сином, який залишився на лівому березі міста. Я не знала, чи він живий. Поїхала туди і побачила, що його хата теж зруйнована.

Згодом мені повідомили, що сина завалило плитами під час обстрілу. Він пролежав там кілька днів, медичної допомоги не було. Так і помер. Після початку війни я втратила і будинок, і найдорожче в житті - сина. Це непоправна втрата, від якої не оговтатися. 

Я довго не могла покинути Маріуполь. Отримувала гуманітарну допомогу, і завдяки спискам волонтерів мене знайшов мій племінник. Він найняв перевізника, який вивіз мене із міста. Дорога до Рівного була довгою та важкою. Мене зустрів онук на вокзалі, але він мене не впізнав — я схудла на двадцять кілограмів, була у брудній куртці та порваних черевиках. Це було страшне видовище.

Зараз я живу у Рівному. Я не скаржуся, головне - я жива та здорова. Але найважливіше, що я втратила – мого сина. Ця втрата ніколи не залікується. Я сподіваюся і вірю, що незабаром у нашій країні настане мир, що люди перестануть гинути. Найважливіше, щоб ця жахлива війна закінчилася.