Мені подзвонила знайома й почала плакати, сказала, що війна. А я говорила, щоб вона заспокоїлась і не накручувала себе, буде все нормально. Я коли щось небезпечне чую, то спокійно починаю думати, що потрібно робити і куди тікати. Були такі випадки, коли прилітало недалеко від мене. У мене немає сліз, немає страху, я не панікую, тому що живу сама і мені більше нема на кого надіятися, крім себе. Мені потрібно мати здоровий глузд, щоб я знала, куди йти і що робити, щоб голова холодною була. 

Їздять до нас волонтери, вони розповідали, як потрібно дихати, як потрібно поводитися. Та коли критична ситуація, то в мене голова не думає, скільки разів мені вдихнути, а скільки – видихнути. О першій ночі підхопилась - все тріщить біля мене. Але я себе тримаю в руках. Біля мене сусідів багато, і вони також поводяться нормально. У нас немає паніки. Ми впевнені на 100%, що буде все добре. Я з перших днів вірила в це і віритиму, і вони - так само. У них діти на війні, і вони чекають та знають, що все буде добре. 

Молодих людей багато виїхало, а потім вони повернулися в село. Моя сестра троюрідна виїхала, і вона мені дзвонить, плаче - хоче додому. У неї розбитий будинок. 

Ми, люди за 60, уже життя своє прожили в селі. Мене дочка до себе гукає, а я навіть не хочу розмовляти про виїзд. Молодь виїхала, але багато вже повернулося.

Ми живемо у зоні бойових дій, нам дають по ящику допомоги - нам усього вистачає. Зі світлом було взимку 2022 року важкувато. Купили лампочки на батарейках, і я заряджала вдень свій ліхтарик. Немає води, і торік було тяжко. Я працюю в сільському господарстві, і нам із джерела раз на тиждень привозили. Потім наша сільська рада зробила так, що вода постійно є. На кожному перехресті стоїть бочка. І в мене теж стоїть бочка. Я в баклаги набираю чисту воду, щоб можна було їсти варити. Продукти є. 

У мене 27 соток городу, і я все засаджую. Роблять мені хлопці свердловину, щоб вода була. Я звикла в селі жити і всім цим займатись. Квасолю не садила, бо в гуманітарці квасолі багато дають. Живемо повноцінним життям. Тільки коли приходить звістка, що хтось загинув, то це боляче. Я не знаю тих людей, але в мене сльози на очах. Хочеться, щоб усі живі були та щасливі. Нехай би нічого не давали, аби тільки люди жили! 

Якби швидше нашим хлопцям дали підтримку, допомогу! У нас уже п’ятеро хлопців похованих, а про двох нічого не відомо. Молоді, усі - з дітками маленькими. Чоловікові моєї колеги було 57 років, і його забрали на фронт, а через якийсь час привезли додому і поховали. Шкода дивитися на батьків, які дітей поховали. І на дітей шкода дивитися, що без батьків залишились. Це дурна, незрозуміла війна з шакалом, який не знає, чого хоче. Він хоче, щоб Україна жила так, як вони там живуть.