Усе почалося вранці. Я була вдома, як зазвичай. Раптом - гучний удар. Спочатку я подумала, що це щось місцеве, може, навчання. Не вкладалося в голові, що почалася справжня війна. До останнього не вірилося, що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення. Страх накривав поступово. Спочатку була розгубленість, потім тривога, потім паніка. Шум, новини, крики - все злилося в одне. Ми з дітьми сиділи мовчки і слухали - чи не буде наступного вибуху. Магазини почали один за одним закриватися. Аптеки теж спорожніли.

Я пішла за таблетками - нічого не залишилося. Та й ходити вулицями було небезпечно, будь-якої миті могло прилетіти.

Снаряди все частіше потрапляли в житлові будинки. Вибухи наближалися. Іноді здавалося, що будинок ось-ось розвалиться - так тремтіли стіни. З кожним днем ставало все важче. Люди виїжджали кожного дня. Я також виїхала. Зараз живу в Рівненській області. Я намагаюся триматися, бо ще вірю в краще. Дуже чекаю кінця цієї страшної війни. Хочеться просто тиші. Не тривоги, не звуків сирени - а звичайного, спокійного життя. Хочеться дихати вільно. І жити. Просто жити.