Резнік Оксана, вчитель, Добренський ліцей Наталинської сільської ради Берестинського району Харківської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мама з малям на руках! Що може бути світлішим та милішим на світі. Скільки художників відтворили цей образ на своїх полотнах, скільки письменників створили творів про цю чудову мить, скільки поетів оспівали  жінку – матір.  А матуся просто любить своє дитя і мріє тільки про одне:  щоб доля була щасливою для її малесенького щастя. Діти виростають. І тішиться материнське серце. Тому що син і донька виросли гідними людьми. Здобули освіту, працюють. Вже виховують своїх діточок. Здається, що б ще кращого бажалося. Та хіба могла молода мама, носячи під серцем свого первістка, уявити що через двадцять дев’ять років побачить сина в домовині. Тому що війна віроломно ввірвалася в життя їхньої сім’ї.

Безжальна війна залишила матір без сина, молода дружина без чоловіка, а чотирирічна донечка без люблячого тата.

Якщо двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року у житті всіх українців почався новий відлік часу, і всі дні стали одного кольору, чорного; то для нашої родини життя взагалі зупинилося двадцять восьмого лютого дві тисячі двадцять четвертого року. В цей день ми зрозуміли, що означає тиша телефону і коли ти боїшся зробити дзвінок, а у відповідь почути: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвоніть, будь ласка, пізніше». Але «пізніше» вже не буде ніколи. І все… Як далі жити невідомо. «Час лікує», «Зберися, життя не зупинилося», «Потрібно себе перебороти», «Уже рік пройшов, пора вже заспокоїтися», «Навіщо ви розповіли дитині, вона все одно ще нічого не розуміє».

І це тільки частина тих фраз, які ми почули за цей час від оточуючих. Було дуже образливо, боляче. Ми розуміли, що залишилися один на один зі своїм горем.

Та виявляється, що не всім до нас байдуже. Такими людьми, що оточили нас своєю ненав’язливою турботою, були побратими сина, які в той страшний день вижили. Хлопці допомогли з похованням. Не матеріально, а своєю мовчазною, суворою присутністю. Просто обійняти та постояти мовчки поряд.

А на прощання була фраза: «Звертайтеся в будь-який час». Здавалося, що хлопці поїдуть і все…

Та вже пройшов рік, але хлопців нас не забувають. Телефонний дзвінок або повідомлення: «Як ви?» І все, але трішечки легше і здається, що це наш Янгол передає привіт. Тому хочеться і їм хоч трішечки допомогти. Вони довго відмовлялися від нашої допомоги, але все ж таки зрозуміли, що це важливо як для нас так і для них. Для нас це моральна підтримка, тому що саме цього найбільше ми зараз потребуємо. А для наших хлопців саме те, що потрібно їм для «роботи».  

От саме ця взаємодопомога стала для нас переломним моментом.

Вона дуже вплинула на наше бачення майбутнього. Тому що ми розуміємо, допоки нас захищають такі хлопці, то наша віра в мирне майбутнє буде ще міцнішою.