На початку війни дрони і винищувачі часто пролітали над селом у центрі України, але мирні мешканці  відчували себе у відносній безпеці

Я проживаю в селі Путилівка Нікопольського району. Працювала в школі. Війна відібрала в нас очне навчання, тому що ми перебуваємо під постійними нальотами. Наша гімназія розташована трішки далі від берегової лінії, але за законом ми всі на дистанційному навчанні. Спілкування з дітьми – відкрите, відверте, пряме – забрала в нас війна. Ми щовесни чекали літа, щоб поїхати на море, і цього нас позбавила війна. 

Я не вірила в це. Я це сприймала як якесь кіно. Моя свідомість не дозволяла мені в це повірити. Був такий вибух адреналіну! Постійно були на телефоні,  всіх друзів, колег, родичів обдзвонювали і намагалися щось дізнатися. Було страшно. 

Я роздягалась, коли лягала спати, а чоловік лягав одягнений. Він сприймав усе реалістичніше: припускав, що може в будь-який момент щось статись, і він має бути одягнений. 

Ми ходили в школу, плели маскувальні сітки. Збиралися після уроків або давали завдання дітям і йшли. Готували матеріальну допомогу. Перші дні були більш активні. Зараз ми продовжуємо допомагати і все робити для наближення перемоги, але це вже стало нашим звичним життям.

У перші дні був такий підйом, така допомога, і я думала, що ми зупинимо ворога і це швидше закінчиться. Шокувала Буча. Я не могла повірити, що у ХХІ столітті так знущаються з людей. Ми живемо за 40 кілометрів від Нікополя, і від початку обстрілів міста я там не була, я туди просто боюсь їхати. Там племінниця живе і працює, і вона боїться до нас виїхати, бо потім може туди не повернутися, а ми туди боїмося поїхати. Автобус ходить тричі на тиждень, але в мене сильний страх, і не можу я його здолати.

Безпосередньо до нас нічого не долітало. На поле один раз за селом був приліт снаряда. Там величезна яма, і ми всі її бачили. Те, що ми чули про інші міста та села окуповані, які там звірства кояться, – це для мене наче з книжки було. Мені не вірилось, що таке в наш час може бути. 

Син, який проживає в Кривому Розі, втратив квартиру, бо був приліт в їхній будинок. Вони живі залишилися, тільки невеличке було поранення. 

Зараз вони змушені проживати на орендованій квартирі, і невідомо, чи будуть колись відновлювати той будинок. Головне, що вони живі і здорові. 

Ми з чоловіком вирішили, що де народився, там і згодився. Будемо тут. Ми вже пенсіонери, життя пожили. За дітей переживали, за онуків. Ми вирішили, що Дніпропетровщина, центр, села в степу - в більшій безпеці. Ми бачимо, що дрони висять. Винищувачі літали ще на початку. Ми не ховались, а вискакували на них подивитись. Від нас далеко найстрашніші події, тому ми не виїжджали. В нас є що їсти, нам платять зарплату, ми працюємо, отримуємо пенсію. Раніше поїхати могли кудись, піти на роботу як зазвичай, а не сидіти перед комп’ютером. Інтернет то є, то його немає, то світла немає. Але це не такі труднощі, як у людей під обстрілами. У нас такого не було. 

Я навіть не можу придумати, що я зроблю, як почую слово «перемога». Я це ще продумую. Чоловікові говорю, що ми вже пішли на пенсію, і я хочу подивитися Україну, яка вона. Замолоду ми більше подорожували по країнах Союзу, ніж вивчали саму Україну. Я в Карпатах не була, і я хочу в Карпати - це моя заповітна мрія. І з онуками на море з’їздити хоча б ще раз.