Я ніколи не думала, що доживу до того. Коли почалася війна, було відчуття, ніби земля втекла з-під ніг. Стало страшно, як ніколи у житті. Ніхто довкола не розумів, що робити. Усі металися, дзвонили рідним, шукали новини. Росія напала – це було шоком для всіх. Окупували моє село. На танках заїхали, та і все. Це був жах просто. Я залишилася вдома, бо просто не знала, куди йти. Все відключилося - світло, вода, газ. Обстріли відбувалися щодня. Ракети, вибухи, гуркіт. Страшно навіть згадувати. Будинки валилися, все довкола ніби зникало. Було відчуття, що ми самі на всьому світі.

Мого чоловіка окупанти забирали на підвал, поламали йому ребра, били дуже сильно.  

Потім я зрозуміла – треба виїжджати. Хоч і страшно, але залишатися ще страшніше. Виїхала, але щодня думаю про будинок. Хочу повернутись. Зараз живу у доньок, які оточили мене увагою. Сподіваюся, що після війни Луганську область піднімуть, поновлять. Я дуже цього чекаю. І вірю, що Україна переможе, і ми матимемо мир. Дуже цього хочеться просто жити спокійно.