Тетяна виїжджала з Маріуполя на початку окупації разом із донькою, батьками і свекрами. За три дні до того її чоловік загинув від уламку снаряда. Його батьки повернулись до окупованого міста, щоб бути там, де могила сина

Перший день війни ми страшним запам’ятали. Ми не знали, що робити, злякалися, були в жаху, але не думали, що це так обернеться. Ми жили в центрі міста. Побачили, що біля нас облаштовують різні охоронні споруди, окопи - зрозуміли, що будуть навколо нас бої, і переїхали. Це був також центр міста, але інша територія. Ми в моїх батьків жили. Не було вже газу, води - ми топили сніг. Якщо була відчинена аптека і військові дозволяли туди зайти, то чоловік добував ліки, ліхтарики, батарейки. 

Ми пережили жах. Я навіть не знаю, де у мене взялися сили вибратись 17 березня. Мій чоловік загинув 13-го. Уже були танкові бої навколо, уламок снаряда поцілив у будинок – і таке сталося. 

Відразу, як чоловік загинув, ми побігли з донькою в бомбосховище. Ми дізнались, що поруч, на заводі пральних машин, є сховище. Батьки лишилися ховати чоловіка, а ми з донькою вирушили туди. Потім батьки прийшли. Ми виїжджали 17-го, а 13-го вже у місто зайшли російські війська. Чоловіки, які зі сховища вийшли, казали, що навколо дуже багато танків, дуже багато окупантів, і я зрозуміла, що завтра ми можемо стати заручниками тут, тому потрібно виїжджати. 

Я не знаю, як у нас вистачило сили, - ми напролом через окупантів пішли. Дістались автомобіля нашого і виїхали: ми з донькою, мої батьки і свекри. Машина глухнула на шляху, але ми їхали. Під дулами кадирівців їхали, були ці блокпости, обшуки автомобілів, телефонів. Але ми все пережили і дісталися Запоріжжя. 

Нам простягнув руку допомоги фонд ЯМаріуполь. Це для нас дуже велика допомога. Я знаю, що жодне місто так не підтримують, як наше. 

Свекри повернулись назад у Маріуполь, тому що там похований їхній єдиний син. Я їх за це не засуджую, це їхнє право. Сказали, що будуть там, де могила їхньої дитини. 

Вони туди повернулися, перепоховали чоловіка і тепер скитаються. Будинків наших немає. 

Мої батьки живуть із сестрою. Нещодавно отримали квартиру сестра з чоловіком, він військовий. Усім важко. Батькам уже за 70 років, їм важко переїжджати з місця на місце. Вони були то в Дніпрі, то у Львові, потім у Василькові. У такому віці дуже важко проти волі мандрувати. Це - як вирвати дуб із землі.

Я дуже хочу, щоб швидше закінчилася війна поразкою Росії. Я дуже хочу, щоб мій син повернувся з війни живим і здоровим. Щоб у мене було своє житло. Я ще не можу взяти іпотеку. Хоча я працюю на дві ставки в школі, у 1 і 2 зміну, але цього не вистачає на житло, а вистачає тільки щоб проіснувати. Я хочу, щоб настала перемога, щоб діти мої були живі, у мене було житло і щоб жодна дитина не плакала від втрати батьків, а батьки – від втрати дітей.