У перші дні все було ніби в тумані. Я не розуміла, що відбувається, і боялася навіть вийти з дому.  Почались обстріли, мені стало дуже страшно. Ми з сім'єю намагалися підтримувати одне одного, але ніхто не знав, як бути далі. Магазини закрилися, і знайти хоч щось стало важко. Вода і світло зникли, і здавалося, що світ зупинився. Ми залишалися вдома, збиралися разом у темряві, ділилися страхами і надіями. Іноді здавалося, що надія - це єдине, що тримає нас на плаву.

Я виїхала з селища до окупації. Зять і чоловік зараз воюють, а я сиджу з донькою. Вона зараз при надії. Сподіваюся, скоро настане мир, і ми всі будемо щасливі.