Романцова Єлизавета, 3 курс, Харківський коледж технологій та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дверницька Маріанна Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Уже пройшов третій рік з повномаштабного вторгнення росії. І здавалося, що за такий час можна звикнути до всього: і до сирен, і до звуків вибухів, і до новин. Але я, як у перше, пригорталась до матері вночі, чуючи: “Увага! Оголошена потряна тривога!..” - і благала, щоб це все закінчилося.

Це було на початку. Тоді, коли люди ще збиралися у метро і сиділи там днями і ночами.

Ми сиділи пліч о пліч і спали чи намагалися заснути - робити щось, окрім цього, було неможливим, бо світла майже не було. Про читання книг чи грі у карти просто не могло бути мови. Холод пробирався по шкірі, не рятувала навіть зимня куртка. Завертаючись майже калачиком на розкладному стільці, я ховала свої змерзлі пальці між складами одягу. Спина затікала, розім’ятися будо ніде: всюди чиїсь ноги чи руки, сумки чи ковдри. Хотілось додому, у теплу і м’яку постіль, вона було зовсім близько: вийти з метро і ліворуч до перехрестя, а після знову ліворуч і до сірого під’їзду - зовсім близько. Та страх був сильніше. Тож ми сиділи.

Саме тут я бачила як люди, що не знали одне одного, ділилися своїми ковдрами та їжею. Це були дрібнички, але вони давали надію, що такі часи не зроблять з нас монстрів, не заберуть у нас людяність, не спотворять нас.

Дорослі скупчувалися біля розеток та терпеливо чекали своєї черги. Багато з них треба було подзвонити і спитати про свою сестру чи мати: “Як ти? “,”Де ти зараз?” - але вони чекали, вони розуміли складність всієї ситуації.  Кожен дзвінок чи повідомлення було однаково важливе. Ніхто не здіймав галас, було тихо. І навіть якщо хтось і нервував, людина поруч допомогла подалати це.

Всі сцени, що я бачила там, у холодному нічному метро, закарбувалися у моїй пам’яті. Якщо б їх можна було роздрукувати на папері, з них вийшла неймовірна збірка, яку б я назвала: “І все ще живемо!”

Я впевнена, що у кожного є, що розповісти, а, можливо, є моменти з життя для особистої збірки. Говоріть про це! Не мовчіть! Ви важливий! Як і ваші почуття. Знайдуться ті, що відгукнуться, бо ми все ще залишилися тими, хто протягне руку допомоги у складні часи.