Коли почалась війна, я була вдома, в селі. Я живу з сином меншим. У мене троє дітей, чоловіка немає. Старші діти вже дорослі, а найменшому 15 років. 

Мій середній син розуміється на політиці, то він мені говорив, що війна буде, ще за чотири дні. 24 лютого десь о п’ятій ранку пішла по телефон і побачила пропущений дзвінок від подруги з Нікополя. Її дитина в Харкові навчалася, і мій старший син-військовий у Харкові жив. Вона й каже: «Бомблять Харків. Війна. Що робити? Як діти будуть виїжджати?», і в мене – пелена перед очима. Я розбудила малого, спитала: «Синку, що будемо робити?», і він почав плакати. Я теж почала плакати. До 12 години я не могла додзвонитися до сина. Його викликали на роботу, і він не міг брати слухавку. Вони вивозили курсантів, і я не могла з ним поспілкуватися. 

Були сльози цілий день. Я пішла на роботу, працювала в другу зміну. На роботі ніхто нічого не розумів. Пів дня в мене були сльози і пелена перед очима.

Коли почалась війна, ми ще пів року жили вдома, а коли почали бомбити наше село, змушені були переїхати в інше місто. Якщо дуже гучно, то їздимо ночувати в місто, а взагалі приїздимо в село, бо потрібно ж щось робити.

На початку нам всього було достатньо, справлялись нормально. Наше село – на березі Каховського водосховища. Через дорогу від нашого дому вже берег. Я 50 років тут живу, і звикла щоранку вставати, виходити з двору і бачити море. А тепер я бачу ліс. Тоді щось купували, щось нам давали. Зараз вода є в нас у селі. Можна поїхати і набрати, щоб пити, з цим немає проблем. Світло є, але його вимикають і попереджають, що не буде. Цього року менше вимикають, торік було частіше. 

Дуже сильно на початку шокувала Буча, жахіття росіян, цих нелюдей. Я ніколи не думала, що почнеться війна. У комп’ютерний вік – як можна було допустити до цього? Хіба вони не розуміли? Куди дивилася світова спільнота? Я досі не розумію! Вразили ці жахи, знущання росіян із людей. Зараз ми звикли і вже не так боїмося вибухів. Летять ракети, а ми - на городі. У душі жахіття коїться. Цього не можна ні забути, ні пробачити. 

Війна погана в усьому. Наприклад, узяти онлайн-навчання. Спочатку були діти ковіду, що сиділи на дистанційному навчанні, а зараз діти війни. Мій син нічого не знає, і тут винні не педагоги. Діти під час ковіду та у війну… Вони третій рік не навчаються. З шостого класу і до дев’ятого син займався самоосвітою, а діти так не можуть. Я навчаюся сьомий рік, і звикла до дистанційного навчання, бо я доросла і можу себе змусити. А дитина не може. 

Середній син у Дніпрі живе. І коли в п’ятницю там розбомбили залізничний вокзал, він усе чув, бо поряд квартиру винаймає. Хочеться, щоб закінчилася війна ще вчора, але думаю, що це буде не скоро. Страшно відкривати новини. Мрію про мир.