Коли почалася війна, я не одразу зрозуміла, що відбувається. А потім як гримнуло — зрозуміли: почалося. З кожним днем ставало все страшніше. Летіли ракети, били по хатах. Наш під'їзд тремтів, шибки вилітали. Я ховалася у підвалі. Води не було. Світла — теж. Газ вимкнули. Готували, хтось як міг, на вогнищі у дворі. Це було страшно, справді страшно. Я не вірила, що це може бути в нас. 

Не розумію, навіщо Росія на нас напала. Ми що, комусь заважали?

Коли стало зовсім небезпечно, я поїхала. З дітьми виїхала на машині. Спочатку жили у мами на Харківщині. Потім я переїхала до Київської області, бо тут була робота. Вибору особливого не було. Я щодня згадую своє місто. Хочеться повернутись. Майбутнього не бачу, бо не можу сказати, що буде завтра.