Серед ночі онук мене розбудив і сказав: «Бабусю, вставай, війна почалась». Я відразу й не зрозуміла, яка війна. Ніколи не думала, що буде таке. Найбільше боялася, що буде далі з дітьми, з онуками. У мене їх багато: і в Харківській області, і в Дніпропетровській. І правнук є маленький. За всіх переживаю.

Онук на гемодіалізі, а в Краматорську його закрили, і довелося виїжджати туди, куди скажуть. 

Декілька місяців ми були у Черкасах. Нас приймали добре там, я вдячна всім людям. Ми там певний час побули, а потім назад повернулись.

Виживали. До війни у мене господарство було: кури, кролі. Я весь час була в роботі. Коли виїжджала, роздавала людям, які залишалися. Тяжко згадувати. 

Я народилася в Україні і весь час тут живу. І дуже хочу, щоб так і було. Мені в лютому буде 75 років, і я думаю, що доживу до миру, і все буде добре в нас. Я всім кажу: «Не переживайте і не падайте духом». Я зібралася дожити до 101 року, і це для мене така планка, до якої я буду намагатись дотягнутися. А занепадеш духом – і нічого хорошого не буде. Потрібно надіятись, сподіватись та іншим допомагати.