Я пам'ятаю ранок, коли все почалося, бо прокинулася від вибуху. Перше, що відчула, – це жах. Не знала, куди тікати, що робити. Було страшно до сліз. Я не вірила, що Росія справді напала на нас. Я поїхала та вивезла дітей з Сєвєродонецька. 

У селі настала окупація. Дуже швидко зникли продукти, не стало ліків. Все потрібне стало дефіцитом. Обстріли не припинялись. В селі не було зв’язку. Було не зрозуміло, як виїхати.

Коли я сиділа в підвалі, в будинку лежав мій дідусь. Потім прилетіло у мій двір. Я тоді дуже злякалась за дідуся. 

Будинки руйнувалися один за одним. Вікна вилітали, дахи зносило. Залишатися було небезпечно, і мені довелося виїхати. Це сталося вже після деокупації. Зараз я чекаю тільки миру. Дуже хочу повернутись додому, але поки не розумію, як там житиму.