Радковець Андрій, 3 курс, Державний навчальний заклад «Ковельський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рижко Аліна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Починаючи з осені 2022 року розвідки західних країн переконливо попереджали про загрозу повномасштабного вторгнення з боку Російської Федерації в Україну. Але ж в це ніяк не хотілося вірити. Як же? ХХІ століття. Демократія, міжнародні організації, що стоять на сторожі правових відносин між державами сильнішими й слабкими. 

24 лютого 2022 року о 4 годині ранку Росія атакувала нашу рідну Україну. Я дивився на перехожих. Люди похнюплені, засмучені, налякані. Але не всі. До військкоматів стоять нескінченні черги. Хто підписував контракт на захист України, хто ставав у лави територіальної оборони, як от мій дядя Саша. (Нині він вже на передовій). 

Українці поділилися на групи. Хто рішуче пішов у саме пекло боротьби з ворогом, хто почав волонтерити, а хто, на жаль, — почав заробляти на війні, а ще хтось став чекати “асвабадітєлей”. Зрадники були у всі часи історії воєн. І у нас не виняток. 

Але в основній масі люди зрозуміли яка дорога нам наша Україна, наша багатостраждальна ненька. А ще зрозуміли: яке то неоціненне багатство і щастя — МИР! Здавалося, навіть у довоєнний час не вистачало ні того, ні іншого для справжнього щастя та достатку. А тепер ми зрозуміли: які ж ми були щасливі на своїй рідній землі і яка вона чудова! Скільки її не обкрадали, а вона все ж жива, родюча і все ж багата.

Недаремно ж Путін поклав око на Україну, став шукати тут нацистів, начебто, визволяти своєю СВО російськомовних. 

Коли тобі шістнадцять і все життя попереду, війна не входить в плани. Хочеться вчитися, розвиватися в обраній професії. Хочеться вільно дихати на повні груди. Тим часом уже скоро три роки як гинуть військові, цивільні, діти, вщент нищаться міста і села, руйнується енергетика. 

Я живу на Волині у селі Білин під Ковелем. Тепер мені уже вісімнадцять. На щастя наша місцевість не знищена ворогом. Тільки декілька разів були прильоти по електропідстанції. Правда, дуже швидко відремонтували. Ми ще повною мірою не зазнали, що таке війна. З жахом дивимося новини то про інші регіони, які постраждали. Нас у сім’ї троє дітей і ще ось-ось має народитися братик.

Тато спеціалізується на аргоновому зварюванні. Роботу свою він виконує дуже якісно. Через те його поважають у місті та за межами, і він має дуже багато замовлень.

Я навчаюсь у ДНЗ”КЦПТО” на токаря-слюсаря. У вільний від навчання час і на канікулах я працюю з татом. Він ще ремонтує електрогенератори та іншу силову електроніку. Роботи вистачає. Коли треба щось зварити військовим, тато охоче допомагає. 

В мирний час Україна уже гарно розбудувалась. Дороги, школи, дитсадки, лікарні. Розвиваються цифрові технології. Чого тільки варта наша ДІЯ! Зменшилася бюрократія. Бабуся розповідає скільки було клопоту приватизувати подаровану частину будинку. Скільки інстанцій треба було оббігати у різних куточках міста. А зараз у нас є ЦНАП. Легко і швидко можна оформити будь-яку послугу. 

Зараз же наші талановиті українці винаходять все досконаліші дрони, ракети, іншу зброю. Адже для перемоги над ворогом наші союзники допомагають нам, але цього недостатньо. От і вдосконалюється військова індустрія. 

Як хочеться миру! Як тяжко бачити похоронні процесії. Мрію, щоб розквітла наша Україна. Я також прагну зробити свій внесок у її розбудову. Бажаю мати декілька професій і сумлінно працювати. Хочу, щоб українські діти не знали, що таке вибухи, що таке війна, а мій братик, який народиться, жив у квітучій країні. Мрію, щоб у моїй державі люди були єдині, щоб цінували українську мову та культуру, щоб не було корупції. За це варто боротися. Бажаю, щоб наша Україна не ходила з простягнутою рукою по світу, щоб завжди пам’ятали, яку безмежну ціну заплатили за її існування наші герої.