Мені 40 років. Ми з чоловіком проживали в Донецькій області, у місті Покровську, працювали на шахті. У нас двоє діток. 17 років ми будували свій дім. Прийшла війна, і ми вирішили його покинути, тому що ми хочемо жити у вільній Україні. 

Діти зараз, як і всі ми, дуже засмучені. Доньці молодшій десять років. Від початку війни, коли ми вимушені були виїхати, питання було тільки одне: за що у неї забрали дитинство? Зараз уже трошки звикли, адаптувалися. Але хочемо додому. 

Найважче те, що у нас є будинок, нам є куди повертатися. Але немає газу, води… Ми чекаємо, коли зможемо повернутися додому і будемо жити у вільній Україні.

Хотілося б, щоб якомога швидше настав мир на нашій землі, окупанти пішли від нас і більше ніколи нас не чіпали. І взагалі хотілося б забути про існування такої країни, як Росія. Щоб нас ніколи нічого не пов’язувало з ними, просто про них забути.

Хочеться повернутися у свій рідний дім, продовжити працювати. Щоб діти ходили до школи і щоб усе налагодилося. Віримо в нашу країну. Віримо в нашого президента. Віримо в наші Збройні сили і чекаємо перемоги.