До початку війни ми мешкали в Маріуполі. Там навчалися наші двоє дітей, наші онуки, правнуки. Нам з чоловіком - по 80 років. Ми там дуже добре жили. У нас у всіх були квартири, усе було. 

Ми були у себе вдома, подзвонив мій син із заводу – вони з невісткою були на нічній зміні. Він сказав: «Мамо, готуйся, я заїду по тебе, почалася війна». Це було 24 лютого. Ми розгубилися, не були готові. Перед цим наш мер виступав і казав: «Приготуйте тривожні сумки». У нас були документи в тривожних сумках, карточки медичні, тому що я дуже хворію - у мене друга група інвалідності. Діти по нас заїхали, і нам знайомий запропонував заховатися в них у підвалі. 

Нас було 13 чоловік. Ми в підвалі сиділи, і не було води. Спочатку декілька днів був газ, і ми готували їсти. 

Збирали сніг, коли він ішов, і топили, щоб мати воду. Був пакетик рису, і ми його ділили на всіх. Варили суп на багатті під обстрілами. 

У нас нічого не було: ні світла, ні газу, ні води. Це був приватний будинок, і на вулиці був туалет. Ми півтора місяці там просиділи, а коли можна було виїхати, ми почали збиратися. «Градом» розбило будинок, де ми були, і все обвалилося. У сина постраждала машина. Ми стали виїжджати. Доїхали спочатку до Токмака, потім - до Запоріжжя. Вони з невісткою лишилися в Запоріжжі, почали шукати роботу, а ми поїхали до родичів в Одесу.

Ми патріоти і бачимо Україну вільною. Думаємо, що зможемо поновити все, допомогти молодому поколінню. Потрібно думати про майбутнє, а не страждати про минуле. Воно пішло. Воно мертве. Ми зараз у теперішньому, а йдемо в майбутнє. Тож намагатимемося всіма силами, щоб наші діти, онуки, які опинилися за кордоном, змогли повернутися в Україну та відновлювати її. Ми дивимось у майбутнє з оптимізмом. Все відновиться, у тому числі й наші заводи. Ми всі разом будемо відбудовувати наш Маріуполь.