Маріупольці намагались переїхати до приватного сектору, бо там було легше з їжею. Але туди теж влучали снаряди, будинки горіли іноді разом з людьми і тваринами

Моя мама та племінниця зі своєю мамою поруч жили на лівому березі в Маріуполі – там, де все почалось. Я жила ближче до центру, в Приморському районі. Коли почались бойові дії, мама з племінницею відразу переїхали до мене, тому що в нас було спокійніше. Ми вважали, що день-два – і все закінчиться. 

5 березня, на день народження племінниці, до нас приїхав друг і забрав нас у приватний сектор, тому що вже в нашому районі почалися бойові дії. Він був із сім’єю. У будинку було тепло - дровами опалювали. Економили на їжі, проте були в теплі і не голодні. У нашого друга були закрутки. Його батьки тримали курей і постійно нам приносили по курці. Мінімальна якась їжа в нас була, каші варилися.

22 березня в приватний будинок, де ми жили, влучило чотири снаряди, і будинок повністю згорів. Усі наші речі згоріли. Ми через вікно вибиралися, була сильна пожежа. 

Ми всі вибралися, проте мій собака згорів. Ми не встигли його витягнути. Поки дітей діставали, він згорів. Це був найважчий момент. А з четвертої ранку почалось бомбардування того будинку, де ми день прожили після пожежі. Нас ніби щось підганяло швидше виїжджати. На окупованій території було важко перебувати, тому що батько племінниці служить у ЗСУ, а мій чоловік – прикордонник. У нас із ним не було зв’язку. 

24 березня ми виїхали в Бердянськ, там пожили тиждень. Потім вибралися в Запоріжжя, пізніше - в Дніпро, а зараз ми в Івано-Франківську.

Приємно вразили наші друзі, які 5 березня приїхали і забрали нас, коли уже не було зв’язку. Там, де вони жили, теж були сильні обстріли. Ми не знали, чи живі вони, і вони не знали, що з нами. Вони на свій страх і ризик приїхали до нас під бомбардуваннями і нас забрали. Я взагалі не знаю, як би ми виїжджали без них. Бо в нас машина хоч і була, ми її нещодавно купили, і я за кермом майже не їздила. Я б не змогла виїхати з Маріуполя, якби не друзі. 

Я працювала у фонді, і деякий час нам давали фінансову допомогу, нас підтримували. Потім довелося звільнитися, тому що цього фонду не було в Івано-Франківську. Зараз я на обліку в центрі зайнятості, за моєю спеціальністю поки що не знайшла роботу. Нас підтримують брат і чоловік, і трошки платить центр зайнятості - на ці гроші ми й живемо. 

Ми зробили висновок, що за матеріальне чіплятися не потрібно, тому що воно сьогодні є, а завтра немає. Завдяки цій ситуації в нас набагато більше стало патріотів. Ми зрозуміли, наскільки сильно ми любимо свою країну і чекаємо на скорішу перемогу. Головне – це близькі, наша родина, і щоб усі були здорові та живі. 

Іноді я думаю, що війна завершиться скоро, а потім почитаю новини і думаю, що вона ніколи не закінчиться. Я на 100% упевнена, що Маріуполь визволять. Дуже хочеться додому. Правда на нашій стороні, і ми вважаємо, що ми все-таки переможемо. Коли? А це вже не від нас залежить.