Окупанти тримали у страху селян на півдні України. Колаборанти наводили їх на сім’ї ветеранів АТО і патріотів

Вранці ми прокинулися від того, що до нас у село заходили танки. Ми живемо практично біля Каховської ГЕС. 24 лютого ми дізналися, що росіяни стоять у Каховці, а 27-го вони почали заходити до нас. Ми не встигли виїхати в той день.

Я з онуком була в селі, і нам донька передавала з міста і ліки, і все, що можна було. Ми фактично сиділи в будинку, намагались нікуди не виходити, бо у онука діагноз «набутий аутизм»: він не розрізняє, що можна казати, а чого не можна. До нас додому прийшли окупанти, бо мене здали: сказали, що я проти російської влади. 

До мене приходила російська армія, і онук сказав їм: «Добрий день, бандити». Я думала, що нам буде кришка, але серед тих чотирьох один виявився більш-менш лояльний, він побачив, що дитина не розуміє, що каже. 

Шокувала їхня нахабність і те, що вони себе відчувають всемогутніми. Бувало, що хлопців, які були в АТО, забирали. Ходили по домівках до тих, на кого наводили, і бувало таке, що били. Ми не сильно постраждали, але довелося всяке пережити. 

Ми вранці прокинулися, син до мене приїхав і каже: «Мамо, немає вже росіян у нас». Сказав, що тільки-но був у центрі - там немає нікого, окупанти вночі всі виїхали. А в обід мені подзвонила жінка племінника і сказала: «Тітко Наташо, до нас їдуть танки з поля, дуже багато танків». Я їй: «Таню, це їдуть наші». Вона сказала, що не може такого бути. І дійсно, це приїхали наші. Син сказав: «Мамо, ти не переживай, я поїду хлопців зустрічати». Він знав, де росіяни мінували, тому поїхав із хлопцями, що були з ним, допомагати нашим заїжджати, показувати, де можна проїхати в село.

Ми виїхали через місяць після деокупації. Нас 11 листопада звільнили, а 19 грудня ми виїхали, бо 17 грудня в нас почались обстріли і дуже близько пролетіло. Я злякалася за онука, і ми вирішили виїхати. Мій чоловік працює в Одесі. Коли почалася війна, він був тут на роботі і не міг приїхати нас забрати, бо ми вже були в окупації. 

Коли він хотів вивезти мене з онуком, я йому сказала, що не поїду, бо дуже багато розстрілювали машин цивільних. Я побоялася, і ми залишилися в селі з сином, а дочка була в місті з чоловіком. Коли деокупували наше село, він приїхав і забрав нас. 

Після підриву ГЕС наш будинок вода не зачепила, бо ми на правій стороні, і наше село стоїть високо. Але побило сильно наш дім. Він стоїть, але там немає ні вікон, ні дверей. Багато руйнувань. І сарай пошкоджений, і гараж. 

Сподіваємось на те, що скоро війна закінчиться, наші поженуть окупантів. Додому сильно хочеться.