Я жила в Ізюмі. У перший день війни мені стало страшно. Почалися обстріли, відразу не стало газу, світла і води. Було страшно залишатися вдома. Кожен день я думала про те, як виїхати. Продукти у мене були, рятували запаси з мирного життя. 

Мене шокувало, що бомблять мирне населення. Розуміла, що потрібно виїжджати. Одного вечора зібрали з чоловіком сумки і зважилися на евакуацію. Їхали в повній темряві, освітлення на вулицях вже, звісно, не було. З собою ми забрали собаку, кішку і хом'яка. Всі мости були перекриті, ми їхали селами. 

Мої діти роз'їхалися по світу, ми з чоловіком залишилися самі. Досі живемо в стресі. Сподіваюся, що майбутнє в Україні буде мирним, без війни.