Марина з сім’єю напередодні війни переїхали з Маріуполя до Києва. Але перші дні в столиці було небезпечно, тому вони покидали місто у великому потоці переляканих людей

Війна почалась у 2014 році. Ми мешкали на той час у місті Маріуполі. Жили там до січня 2022 року, а на початку лютого приїхали до Києва. Початок повномасштабної війни ми зустріли в Києві. 

У 2014 році все відбувалося не за один день. Було поступове нагнітання ситуації, коли почались захоплення державних установ. Це було після квітня. Там були люди якісь незрозумілі, відбувалися дуже дивні «вибори». Потім у місті запанував хаос, і тривав він аж до червня. А потім Маріуполь був звільнений і повернулася українська влада до міста офіційно. 

У той час, коли були незрозумілі особи при владі, дуже страшно було в місті жити. І неможна було виходити на вулицю, бо пропадало дуже багато людей, дуже багато зброї. 

2022 рік ми зустріли в Києві, на той час уже працювали віддалено. У мене вже були напоготові чемодани, оскільки я бачила все це у 2014 році і читала закордонні ЗМІ. Я знала, що просто так це не мине, якщо про війну активно говорила вся Європа та особливо Америка. Коли американці вивезли своє представництво з України, я спакувала останній чемодан – дуже важливий, на мою думку. 

Ми жили неподалік стратегічного об’єкта і бачили все з вікон. Через день ми з сім’єю вирушили на захід України. Їхали два дні до Львова. Не було пального. Було дуже багато черг і складно було виїхати зі столиці. Ми ночували у Вінниці. Добиралися дванадцять годин, хоча зазвичай поїздка займає дві-три години. У Львові побули днів п’ять, оскільки я не зовсім розуміла, що робити далі, а потім вирушили за кордон. Повернулися з-за кордону у жовтні 2022 року, і відтоді ми в Україні.

Повернулися, бо до того досвіду, який ми пережили в Європі, ми всі вважали, що там чудово. Оскільки ми в Європу їздили на свята або на канікули, там було прекрасно, і нам здавалось, що Україна – країна третього світу. Але одне діло – їздити туди на свята, а інше діло – жити в Європі. Ми зрозуміли, що Україна дуже розвинена, тут наш дім, тут нам добре, хоч ми й не відчуваємо себе в безпеці. Я мала в Україні дуже гарну роботу. Повернулася, бо вже на роботі не могли давати мені змогу працювати віддалено. До того ж, дитині потрібно було в школу. Ми перебували в Італії, дитина не знала мови. Вона дуже не хотіла йти в італійську школу, а я не розуміла, як вона перейде в четвертий клас із зовсім іншою мовою навчання, не знаючи і не розуміючи її. 

Шокує, що це не фільм жахів, а ми насправді в цьому живемо. Шокує жорстокість і несправедливість, з якою ми зіткнулися. Незрозуміло, чому це сталося, бо я не вважаю, що ми щось погане зробили сусіду нашому. 

Я не розумію, звідки така жорстокість, ненависть, такі жахливі дії, які тривають досі. Ми ніколи не думали, що будемо жити в часи війни, ще й дуже жорстокої. Я з цією думкою ніяк не можу звикнутись і не можу цього прийняти.

Багато моїх друзів поїхали. Люди, яких я знаю, переважно – з Маріуполя, наразі вже не в Україні. І не планують ніколи сюди повертатися. Вони втратили все і не бачать тут майбутнього. Це пригнічує. 

Я хочу, щоб війна закінчилася швидше, щоб перестали гинути та страждати люди. Щоб взагалі війни по всьому світу припинилися, а люди були добрішими одне до одного і припинили проявляти свою агресію та незрозумілу ненависть. Я хочу, щоб люди могли жити в злагоді і мирі одне з одним, не порушуючи нічиїх кордонів та поважаючи одне одного. Це було б найважливішим.