Діденко Валерія, 9 клас, Ліцей імені А.Чайковського м.Самбора Самбірської міської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Досяк Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я назавжди запам'ятаю той день... 24.02.2022. Була четверта ранку, ішов дощ, був грім. Я навіть не звернула уваги на те, що гримить не тільки грім… Те, що щось не так, я здогадалась тільки тоді, коли мама почала ходити по кімнаті зарано. А коли сказала складати валізу, зібрати теплі речі, я зрозуміла: почалась війна. Спершу захвилювалась не за себе, а за кішку ( звали її Філліса, скоріш за все вона померла).

До обіду були новини, говорили, що робити та як ховатися. Після обіду вимкнули світло, майже через тиждень воду, та наостанок газ.

Того ж для до нас прийшли військові. Вони сказали, що біля ближньої школи буде зелений коридор, тому нам краще поїхати, бо скоро буде обстріл. Ми залишили рідний дім, інші люди теж ішли до тієї школи. Автобусів не було, зеленого коридору теж, замість того в школу був приліт. Це була пастка, брехня... Уже потім ми дізнаємося, що ті військові жили в нашому домі. Знову зрада… Ми зробили спробу виїхати, нам пригрозили вбивством, поїхали невідомо куди.

В одному із незнайомих нам під'їздів зовсім невідомі нам люди дали ключ від вільної квартири. Спали ми в ній одну ніч, а потім у підвалі.  Так майже місяць…

Не було їжі, води, усі молилися та прохали Бога про одне, жити ще день, спали ми сидячи. В останні дні в підвалі я навіть не чула обстрілів. Уже звикла. Людей з- під завалів не витягували, швидка не приїжджала, вони все рівно помруть, ніхто не допоможе. Виїхали ми 18 березня, бензину було мало. Ми приїхали в Бердянськ, побули в готелі три ночі та поїхали в Кіровоградську область у місто Олександрія. Тільки зараз я розумію, що Олександрія - найкраще місто, у  якому я була.

Ми жили там півроку, а потім батьків по роботі перевели у Львівську область, вони працювали на Рава-Руському пості. Півроку жили в селі Зіболки, де я ні з ким не спілкувалася.

Переїхавши до Рави-Руської, я пішла до школи та вперше за рік почала спілкування знову, хоча відчувала себе некомфортно. І знову зміна місця роботи батьків, ми переїхали до Самбора. Цього навчального року я пішла до Самбірського ліцею імені Андрія Чайковського. Мені подобається тут, вчителі тут кваліфіковані і розуміють усе, діти не завжди. Я ще так і не стала частиною класу, і не знаю, чи стану. Я зрозуміла, що люди, які живуть в одній країні, дуже різні.

Коли дізнаються, що я з Маріуполя, вони кажуть: «Розумію». Ні, шановне панство, вам не зрозуміти, як то жити, Бог зна де, хоча в своїй країні.

На даний момент я майже не підтримую зв'язку з Маріуполем, хоча там і залишилися мої близькі. Я знаю, що його будують, роблять дороги та мости. У школах і садочках немає харчування або його недостатньо. Як не дивно, вчать українську мову та літературу. Я сподіваюся на те, що Маріуполь буде Україна, але…сумнів завжди поруч. Моя бабуся (вона залишилась у Маріуполі) каже, що люди такого знов не переживуть. Який сенс від тієї територіі, якщо не буде людей?

Я просто бажаю кожній матері побачити свою дитину, кожній жінці обняти свого коханого чоловіка, а дітям побачити батька рідного, цілого чи ні, але живого!

Я мрію повернутись у рідне місто, спокійно гуляти парком, набережною, хочу жити у вільній незалежній Україні .